August 4th, 2018

кефир

Переклала вірш midori_ko

Якби мені, знаєш, відкрити себе,
мов теплий конверт зі сріблястим пилком,
зібравши, жбурнути д’горі, в голубе,
і дати летіти з тобою, шляхом

твоєї мандрівки, мов часточка кіл,
кілець роковинних, домівок лисиць,
робити зі світла малого навпіл
усе, що не візьмеш із темних криниць:

галявини впору до тво́їх долонь
і вітер маленький в повітрі без меж,
і в розмір ліхтарика теплий вогонь –
світити тій стежці, що нею ідеш.

Я сили не маю зігріти твій дім,
не стачить вогнів на таке полотно,
та я намалюю віконце – й у нім
так темно, немовби в тамтому кіно.

Дві хвилі тобі мої сили дали,
один камінець та сльози півтори.
Хай сонце, якщо зазирне (чи коли),
малює обійми ріки та гори.

На диво любові не стачить, диви –
на вербу одненьку, траву під горов,
на віру, що згасне, ковтне кіптяви,
та знову і знову біжить за тобов.

Відкрити себе, мов конверт, що не тре
нікому того негучного листа –
але малювати на ньому вкотре
для тебе, щоб стежка тримала ота.

А далі примариться: сонце зліта,
я тану, та легшає довгий твій день.
Та ніби ж я в темряві, де золота
ледь зблискує нитка – із пари пісень

та серця із ситцю у вузликах, швах,
із хмарки повітря в морях куряви.
Я, знаєш, ішла якось дивно жива.
Тому ти попро́сту іди і живи.

На контур обличчя чорнила, не більш
(твого чи мого? – там не видко, пробач).
Я можу малюнок чи мультик чи вірш,
але збудувати будинок незгірш
за справжній – не стачить, не цегла-бо, бач.

То, може, не бу́ло віконець, лисиць?
Лишень до пітьми потягнулась пітьма…
Відкрити конвертик себе горілиць
і бачити, як вітерець підійма

той порох сріблястий, не чуючи (як
не чуєш, живи та іди, не дивись),
як хтось мені квітку дарує на шлях,
щоб я не блукала у темних полях,
щоб промені сонця над ним піднялись.

(оригінал тут)