?

Log in

No account? Create an account
Книга без жалоб и предложений

> recent entries
> calendar
> friends
> Склад стихов и малая тележка прочего
> profile
> previous 20 entries

Tuesday, July 11th, 2017
2:07 pm - Книжка
Delayed Знаєте, камради, відтепер я вже не маю комплекса Чехова. Натомість маю власний роман.
Це моя перша прозова книжка. Тепер мені 38. Коли я оце дописала, мені було на два роки менше і майже все було іншим. Мова, заняття, місце проживання, зачіска, нейрони. Але щось лишилося. Любов до помідорів (можна й трьох) і сонця. Нелюбов до шуму й грудуділів. Псевдо Юлія Шекет і паспортне Юлія Тишко. Що буде далі, я сама не знаю, але якщо раптом що, то можна разом.
Якщо нєвзапно хочете це собі мати, напишіть мені. Віддам за 80 грн штучка :) Всі залучені кошти підуть на Samosad, Дивовижні та подібні корисні проекти, про що відзвітую. Але якщо раптом ви не маєте стільки грошей, не стісняйтесь та так і кажіть: якщо тре, ймовірно віддам за так.

IMG_20170711_130230

(19 comments | comment on this)

Monday, August 12th, 2019
7:32 pm
Вище у шелесті важчає груша.
Зліша мошва і рудіша трава.
ЛАЗік прямує через жнива.
Промінь медове повітря не рушить.

Серпень уперто звучить як кінець,
Край, де шипить у платівки доріжка.
Сорок фіналів, хай йому грець.
Сорок кінцівок. От сороконіжка.

Слід, що продовжить саднити і снитись,
На передпліччі тихо пече.
Хай то усе, та не дай зупинитись.
Нижче у шурхоті груша тече.

!P7163367_-9

*
Світлинка теж Асі Ходорівської

(comment on this)

Thursday, July 25th, 2019
9:20 pm
...І страх зникає, бо ніч ця не має дна.
К.Б.


Нині уже починаються дині,
Сливи лишають свої сліди.
Кожній рослині бракує води,
Кожній людині бракує людини.

Кожна рослина бере що наллють,
Певна людина бере лиш єдине.
На всякую динь не стачить води, не
Стачить любові на кожную людь.

Пий те своє, що всередині маєш,
Гірко, полину, солодко, сливо.
Губи змочити стане, пестливо
Торкнути ту тінь, що в долоні тримаєш.

В кожній любові є марне і плинне
І те, що щоденно приходить сюди.
Скоро закінчаться теплі малини,
Терен полишить свої сліди.

!P7163316_-5

*
Світлинка Асі Ходорівської

(2 comments | comment on this)

Saturday, July 13th, 2019
9:54 pm
смак інфернальний молочної каші
вниз нескінченні чавунні сходи
чи пам’ятаєш запах гуаші
чи розрізняєш присмак свободи

смак самоти і пустої розпуки
всі твої елі не меншать чаші
запах блакитної візьме на руки
стануть притулком шпалерні хащі

що коли потім стануть предмети
тим що не здатне межі перетнути
хай не врятуєш малюнку мене ти
дай мені просто фарби ковтнути

(comment on this)

Monday, June 17th, 2019
3:45 pm - Братиславська пісенька 2
Зробити таку глибину різкости,
Щоби окреслити внутрішні особливості.
Зробити таку глибину м’якости,
Щоби намацати зовнішні межі інакости.
Потрібна міра природности
Просочується за кордоном людяности.
Мені знову залежить на милости
Мати тої жалости і жимолости.
Мені не стає заряду ніц у руці не мати
І небо над передмістям на передпліччі нести.

(comment on this)

Tuesday, June 11th, 2019
10:44 pm - Братиславська пісенька 1
Що станеться, як тут і зараз твоє серце зупиниться?
На цьому твоя думка зазвичай зупиняється.
Згадує про розклад поїзда, про поїсти, про справи,
Справа наліво охоплює вузенькі твої горизонти,
Не виходячи. Бо зараз, знаєш, тимчасово зачинено,
Я подумаю про це завтра, не знадобиться до пенсії.
І ось заплющуєш очі, розплющуєш – бачиш зливу,
Зліва направо затоплено, наступна станція пенсія.
Табличка «зачинено» проіржавіла, зупинка за викликом близько.
Їдь собі, поїзде, їж собі, в нім туристе, не зупиняйся, думко.

IMG_20190604_114158

(comment on this)

Tuesday, May 28th, 2019
1:45 pm - Майже Гомер 2019
Забути, звільнитися, вийти з гри –
То вже вбачалось мені як вихід,
Коли не виходило, ти не приходив,
Тебе не було,
Логічно було би не бути далі.

Вийти з долі, нерозділеної, тієї недолі –
Зловлений на гарячому partner in crime,
Коли його Клайд ніфіга не клад,
Лишає ключі
І паралельно клямці холоне, холоне.

І так само холоне усенький світ –
Ніби вийшов із себе як із усього,
Усі ті приходи, усі твої тріпи
І просто краса,
Просто тепле повітря біля ключиці.

Де ж той вихід, далі пусті анфілади,
Дурна безмежність конструкцій хитких,
І повертаєш назад, бо живий собака
Та мертвий лев
То «різна людина», а є ще спроба.

Згадать, запалитися, увійти
У річку, обіцяну термінатором,
Тремтіти, кричати, ревти і вот ето всьо,
Але то усе,
Арсенал обмежений, віз там само.

І ось ти стоїш серед енного травня,
Орфей, що сходив тудим, і сюдим, і далі,
Нема більше місця в живій природі,
А також неживій,
Для подальшого слідчого експерименту.

Ніщо не міняє того, як тебе
Сприймають: напряги чи то звитяги.
Ніщо не міняє погоди в палаці
Сент-Джеймс,
Ніде не кінцева зупинка миті.

Я втисячоперш розправляю плече,
Тулю у наплічник захриплу дудку
І йду за знайомим маршрутом на край
І назад,
І очі мені сльозяться та сохнуть.

(comment on this)

Tuesday, May 14th, 2019
7:44 pm
Як Чураї до нестатків нестатки
Я до нотатків єднаю нотатки
Злив та слідів від слив
Згодом не стачить слів

Хоч би краєчком нейрона торкнути
Радощів рухів рук та отрути
Білим политих стін та віт
Запам’ятай цей твіт

Ранньої пташки що мало платила
Сонце до чашки своєї вмістила
Сонце з бокалу тоді злила
Махнула крилом пішла

(comment on this)

Monday, April 8th, 2019
9:44 pm
Запахи проклюнулися. Кольори підкреслилися. Прокидайся, бранцю.
Доторкайся до свіжого світу, яскравого мокрого глянцю.
Закінчилися чорні криги, розкрилися крильця і крижі,
Недоклеєні ласти змінили нагострені босі лижі.
Протирай окуляри, продирайся крізь повні вранці,
Те усе не продовжиться далі спонтанного танцю.
Доторкайся до хмари вільним куприком, лівою дупцею.
Переходь на зелене до синього обрію, де я тупцяю.

(comment on this)

Thursday, March 28th, 2019
12:18 am
милий мій усе далі немов намальований
умовною лінією зимною мовою мною римованою
там де глупої ночі глипають очі глибшають глиби
виринають все рідше розчинні руки ті теплі риби
милий мій замальовано вікна задихано скельця
притуляється ледь до скелету вранці півсерця
там де мапу незаплямовану гумкою погамованою
до краєчків докреслюю лівою задньою невимовною

-
Світелку ніжносте журбо
Луну вмикає вітер
Либонь уся тая любов
Заради слізних літер
Я вже не вимкну ту луну
Хай що би там боролось
Заради меду полину
В яких потоне голос

(7 comments | comment on this)

Saturday, December 15th, 2018
1:44 pm - Маленький танець
1.
щоденна робота вставати
тримай мене люба кінцівко
щоденна робота ставати
ледь більшим ледь чутної цівки
щоденне ставання до бою
із монстрами розміром з муху
щоденне тримання собою
рядка що мікрона не руха

2.
То мій маленький танець
із радіатором.
Навпроти будинок побуту,
собачка чіпляє гірлянду.
Тиша складається з пралки,
холодильника, радіо.
Долоня поволі гріється,
танцює з холодним носом.

То мій маленький танець
із трамвайним кільцем.
Червоні двері зачинені,
водій запалює та диміє.
Музику грає зелений
хрест на замерзлій аптеці.
Литка робить ледь чутний
рух, запрошує вухо.

То мій маленький танець
на ескалаторі.
У дешевій столовці,
на дорозі до супермаркету.
За партнера править поверхня,
зверхні небесні краплі.
Серце розправляє плечі,
торкається пальців вулиці.

(2 comments | comment on this)

Thursday, November 1st, 2018
12:30 am - Геннадієві Айгі
мої тихі предмети повільні предмети
в заметільній дорозі нетривалі намети
темні тіні настінні тримають мене
поки вщухне той вжух і тидищ промине

коли виллється крапля коли вогник загасне
те що звали ми власність залишиться власне
але є тобі справді мовчазний провідник
у розстелений спокій у далекий словник

IMG_20181101_002010

(8 comments | comment on this)

Wednesday, September 19th, 2018
8:07 pm
насіння розсипається між пальцями
підошви пропісочені наскрізь
ми прибули були сюди прибульцями
під знак чужою мовою не лізь

тоді з кишень дістали ми мобіли ми
і білими шипшинами взялись
ми загули були взяли забули ми
за всяким деревом космічний ліс

ми обжили були оту провінцію
і з’їли сіль землі вхопили вісь
але пішли були на другу ми каденцію
і з того самого насіння почались

IMG_20180910_142521

(comment on this)

Friday, August 31st, 2018
10:55 pm - Лонгрід про внутрішню і зовнішню людину
Ще з дитинства я була не надто діячем, радше споглядачем. Могла довго втикати в візерунок на текстилі, вбачаючи в напівабстрактних фігурах якісь паралельні світи. Бачила будь-які картинки в книжках (включно з такими як «Химия в быту») об’ємними, глибокими, багатовимірними і переповненими значущістю та сенсами (про такі поняття як «значущість» або «сенси», звісно, не маючи й зеленого поняття).
Перед сном любила гратися в особливо захопливу гру: губити себе. Це коли питаєш себе: «Я. Я. Я. Хм, яка це дивна штука – "я"! А хто це – "я"? А хто це зараз питає себе про "я"? І як це він питає? І кого?», або повторюєш своє ім’я стільки разів, що воно від тебе відділяється і виглядає якимось цікавим артефактом поза тобою (якою, власне, такою «тобою»?).
Із соціальним капіталом у мене було кепсько ще з яслів, соціалізацію в яких я витримала пару тижнів, після чого відмовилася туди потрапляти з усім запалом двохрічної особистості, й у дитсадку відтоді не бувала кажись воопще. Коли я потрапила у модну тоді «нульовку» (типу підготовчий до першого клас), це був шок, відлуння від якого живе в мені й досі: НАЩО потрібно ходити по колу і бити в барабан? Досі не дістала відповіді на це екзистенційне питання…
Років зо п’ять мені було, коли я винайшла медитацію Соломона. Це був вокзал не пам’ятаю якого міста – і там капітально не було квитків туди, куди треба, а виїхати було дуже треба, і всі метушилися, мьобіусівські черги брали віконечка штурмом, дорослі навколо вирували і психували, й усе навколо переживало, включаючи, мабуть, бродячих псів, не те що людських істот усіх віків.
І тут до мене дійшло, що якщо просто на все дивитися, то рано чи пізно час мине, й я (а також усі, хто навколо) опинюся в іншій точці. І там щось буде. І воно буде іншим. І це невідворотно. Тому можна просто сісти на валізу і дивитися навколо. Що я й зробила.
І воно це зробило.
*
Як те кошеня, що спочатку боялося пилососа, а потім нічо – втягнулося, я втягнулася в життя. В якому маєш відповідати відгуком на пароль, ким хочеш стати, писати твір про що б я зробив для рідного краю, реагувати на запит, с какова ти раёна. І якщо в «нульовці» я отримала двійку, коли на питання «хто була Крупська», відповіла «дружина Леніна» («Дєточка! Жена каструлі на кухнє моєт! Надєжда Константіновна била друг і соратнік Владіміра Ілліча»; я ще не знала, що таке соратнік й уявляла якусь дружбу в сараї), то в першому класі відчутно прогресувала. На запитання, що означають рядки «ще треті півні не співали, ніхто ніде не гомонів» упевнено грузіла, що великий кобзар мав на увазі, що третя революція ще не відбулася. Як то – звідки знав? Він пророк ілі гдє?
Але соціалізувалася я не те щоб із повним зануренням. Воліла таки втикати. І до дрожу в селезінці, хай би де там вона була, ненавиділа естафети.
*
То й не дивно, мабуть, що всілякі штуки про розтотожнення та споглядання заходили мені природно. Дивитися на себе збоку та бачити речі в об’ємі мені подобалося.
Але світ не те щоб зовсім мене не піймав. Я пручалася, та він тримав мене за п’ятку, як Фетіда Ахілла. І в цю п’ятку періодично йшла моя душа, навчаючися там відповідати, що хоче стати космонавтом. Направду не пам’ятаю, ким. У будь-якому випадку то було абстрактне побажання. Ніким я не хотіла стати, й досі особливо не захотіла. Я хотіла стати кимось іншим, подивитися як воно. Чи стати «собою» («я; я; що воно – то "я"?»). Чи стати міським пейзажем, освітленим сонцем.
Періодично моя рефлексійна внутрішня людина залягала кудись на дно, поступаючися місцем стурбованій зовнішній. Але часто виринала – й суттєво допомагала у різного сорту проблемах: одним своїм усвідомленням того, що ці бджоли теж фігня, і скоро от нас останется здесь лишь теплый алмаз і всьо таке.
В якийсь момент вони зустрілися й хором спитали мене, як родичі про маму й тата, кого я більше люблю: в чий бік я, власне, прямую. Я відповіла по-вінніпухівськи: а можна і того, й іншого, і можна ще з хлібом?
Так я нічаянно перевинайшла серединний шлях.
*
На практиці намагання утримати купи ті умовні тональ з нагвалем часто скочувалися до забуття й поринання до поточних справ Зовнішньої. І відповідно кидання різного штибу спроб усталити процес розтотожнення. Але виринання Внутрішньої відбувалося саме та приносило відчуття повернення та заспокоєння.
Із часом воно стало відбуватися все рідше й рідше.
І в якийсь момент я знайшла себе у стані «що це навколо, хто це у дзеркалі», тільки воно не було приємним. Воно було копець некомфортним. Тоді виявилося, що дереалізація-деперсоналізація це такі можливі супутники депресії. От блін, люди такого досягають старанно, а мені так стрьомно.
Ну але, звісно, не такого вони досягають. І воно десь так само відрізняється від самоусвідомлення, як стан моряка з синдромом Корсакова із книжки «Чоловік, що сплутав дружину з капелюхом» – від шуканого буддистами «тут і зараз».
*
Треба було попрацювати. В тому числі повтикати. Та вже на якійсь більш сталій основі. Бо як організм раптовим примхливим підвищенням температури може сказати тобі «чувак, ти запрацювавсь, у неділю то не діло», так і свідомість непередбаченим пірнанням в дупу може сказати тобі «чувак, а от не вийде жить-пожувать на автоматі».
Мені й нині хотілося би того віні-пухівського всього. Але Віні-Пух не уточнював щодо пропорцій.
Тепер їх доводиться шукати буквально щогодини. Чистячи зуби. Заварюючи чай. Поспішаючи на зустріч. Пишучи цей пост. Підглядаючи, чи має він якісь реакції. Зачиняючи фейсбук. Сідаючи на валізу. Втикаючи у візерунок. Ходячи по колу та биючи в барабан.

(comment on this)

Saturday, August 25th, 2018
12:02 pm - Твір про як я провів
Це літо не було вжух. Воно довго розліталося, розтікалося, горіло. Нескінченно, як цей текст.

Ось у перший день літа ми з Марішкою святкували її фінальний день на Оболоні черешнями й полуничним вином.
Ми з Ігором сіли на травичку над річкою і відкрили печиво у вигляді морських мушлів, а тоді дійшли до Малопідвальної та й посідали медитувати.
Наступного дня місто раптом сповнилося окатими метеликами, вони всюди ломилися, сідали, перетворивши місто на павичевого Аргуса.
І це ще тільки перші дні червня були.Collapse )
Літа ще п’ять днів.

Літо то не маленьке життя. Пиши-скорочуй: літо то життя.
Далі буде. Життя.
IMG_20180716_203744

(comment on this)

Thursday, August 9th, 2018
9:32 am - Денс, денс, денс і «а де сенс» (лонгрід)
Навіть у дитинстві я не надто любила фізичну активність. Фізкультура лякала мене двобоями з козлом і коньом (а канат то взагалі було щось до космосу), й я тільки зраділа, коли мені виписали довідку, яка дозволяла мені замість того жаху заради оцінок писати реферати про користь ЛФК. Замість гасати воліла заникатися десь у кутку з книжечкою.

Довкілля настійливо розповідало, що активність тілу треба. Винісши цю ідею з чергової книжечки, я вчергове намагалася її бодай якось втілити. То бралася ходити в тренажерку, то намотувати кола по стадіону, то записувалася на йогу, то занурювала себе в басейн. Деякі з цих речей тривали місяці та роки, та не приносили якось нічо. Обіцянка «спочатку пересилюєш себе, а тоді тебе починає перти» сприймалася мною як знущання й ошуканство. Якщо під «перти», звісно, не розуміти «позирати на годинник, мріючи, поки все то скінчиться, й я втомлена піду поїм та ляжу». Тіло не хотіло. Розум не хотів і поготів.

«Ти не знайшла своєї активності, – слушно казали мені. – Спробуй танці». Я слухняно спробувала танго й зрозуміла, що танці то точно не для мене, бо мені сто разів покажи як поставити ногу отако й отако – а вона стає вседно інако. Яке тіло невміле, плак. То я сумно ігнорувала запрошення на всякі хореографізми і продовжувала плакати і плавати, колотися й заїдати сум кактусом.

Але цього березня я чомсь не зігнорувала запрошення на курс вільного танцю. Бо в описі значилося: «Вы любите танцевать, но думаете, что не умеете этого делать». Ця магічна фраза довела мене до залу, перевдягла й пустила рухатись кудись.

Відтоді я відчула себе Тигрою, який, перепробувавши послідовно мед, жолуді і ще купу корисностей, знайшов нарешті свій чортополох. Стала пробувати купу різних практик, пов’язаних із усвідомленим рухом й усвідомленим тілом – і відв’язаних від чітких алгоритмів «две шаги налево, две шаги направо». Тут би й хепі-енд, га? Героїня серіалу нарешті валшебно преображаєцця, і ще й знайшовши по дорозі собі доречного принца, удаляєцця в титри під запальний трек, граціозно помахуючи валшебно преображонною кінцівкою.

Но нєт. Непроста та штука фізична активність. І навіть вподобаний чортополох несе в собі стільки колючок. Ти виявляєш, що якихось речей, що ніби очевидні для всього кола, яке по закінченні заняття ділиться інсайтами, просто не вдупляєш (і тобі видається, що то змова проти тебе, вони навіщось розповідають, що так із людьми буває, щоб виграти якесь парі, що ти повіриш у якусь очевидну неможливість). Що навіть коли нема жорстких рамок і можна «довіритись собі» та імпровізувати і ніхто тебе не засудить навіть за найдивніші рухи – ти не знаєш, як взаємодіяти з іншою людиною. Що є певні патерни, які ти помічаєш у власному танці – і щось подібне є й у твоїй поведінці. Що за дві години всі навколо весело гасають, а тобі водички і в куточок. Що іноді в залі й одразу не хочеться рухатися взагалі, а хочеться лягти на підлогу та й по всьому.

Але є й щось інше. Ти починаєш подобатися собі в дзеркалі. Не тому, що стала якась особінно гутаперчева. Суттєво не змінилася. Але, мабуть, сповільнилося вироблення в мозку речовин «я недолуга» і трохи пришвидшилося вироблення речовин «а нічо, нічогенька». Ти починаєш робити паузи в роботі, щоб пострибати по кімнаті, й це дещо перезавантажує. Та навіть у місті, виявляється, можна пританцьовувати. І замість кликати санітарів тобі можуть подякувати. А всі ті «не вдупляєш», «не знаєш», «патерни», «в куточок» і все таке можна сприймати не як фатальні фініші, а як об’єкти для дослідження. Зрештою, Сократ теж усвідомлював власне невігластво, отже, можна почуватися таким собі Сократом від танцю. О, я засную свою школу й назву її «Сократичні танці»! Звучить.

Ой, а де мій меседж, де мій кол ту екшен? Ну я власне хотіла сказати що. Що коли ти думаєш, що на щось не здатний, там теж є що цікаве накопати. Але! Не плутати з меседжем «Ти можеш усе, лишень спробуй – і ти валшебно прєобразішся». Нєнє, знаєм, плавалі, від такого підходу особисто мені (й я гадаю, я не одна, є ще такі) одні розчарування – ну ось, всі лишень спробували й валшебно прєобразілісь, а я ще хочу в куточок, піду в садочок, наїмся хробачків, зап’ю пивом і забуду ті ваші активності як страшний сон. Це буде то цікаво, то підбадьорливо, то страшно, то натхненно, то розгублено, то весело, то збентежено, то вопще неясно як (а тобі кажуть: «Які відчуття в тілі?» Та не знаю, як вам сказати, синкретичні, амбівалентні, блін). Але ти можеш принаймні пробувати – і почуватися таким Макмьорфі від танцю. О, я засную свою школу й назву її «Макмьорфічні танці»! Звучить.

💃 Цей пост ні разу не проплачений "Проектом Дарьи Ворониной", Ruban Production ITP Ltd., freedomDANCE Украина, Ecstatic Dance Kyiv, "Контактной импровизацией в Киеве", "Майстернею руху, танцю i пластики «Mova Tila»". Точніше, проплачений тіко навпаки: мною за їхні заняття.
Дякую Дарії Вороніній, Вікторові Рубану, Марині та Русланові Барановим, всім, хто поруч танцював і танцює. І Дмитрові Захарову за світлинки мене з Дашею, чия фраза «Вы любите танцевать, но думаете, что не умеете этого делать» втягнула мене у цей захопливий чортополох :)

1
2
3

(2 comments | comment on this)

Saturday, August 4th, 2018
6:26 pm - Переклала вірш midori_ko
Якби мені, знаєш, відкрити себе,
мов теплий конверт зі сріблястим пилком,
зібравши, жбурнути д’горі, в голубе,
і дати летіти з тобою, шляхом

твоєї мандрівки, мов часточка кіл,
кілець роковинних, домівок лисиць,
робити зі світла малого навпіл
усе, що не візьмеш із темних криниць:

галявини впору до тво́їх долонь
і вітер маленький в повітрі без меж,
і в розмір ліхтарика теплий вогонь –
світити тій стежці, що нею ідеш.

Я сили не маю зігріти твій дім,
не стачить вогнів на таке полотно,
та я намалюю віконце – й у нім
так темно, немовби в тамтому кіно.

Дві хвилі тобі мої сили дали,
один камінець та сльози півтори.
Хай сонце, якщо зазирне (чи коли),
малює обійми ріки та гори.

На диво любові не стачить, диви –
на вербу одненьку, траву під горов,
на віру, що згасне, ковтне кіптяви,
та знову і знову біжить за тобов.

Відкрити себе, мов конверт, що не тре
нікому того негучного листа –
але малювати на ньому вкотре
для тебе, щоб стежка тримала ота.

А далі примариться: сонце зліта,
я тану, та легшає довгий твій день.
Та ніби ж я в темряві, де золота
ледь зблискує нитка – із пари пісень

та серця із ситцю у вузликах, швах,
із хмарки повітря в морях куряви.
Я, знаєш, ішла якось дивно жива.
Тому ти попро́сту іди і живи.

На контур обличчя чорнила, не більш
(твого чи мого? – там не видко, пробач).
Я можу малюнок чи мультик чи вірш,
але збудувати будинок незгірш
за справжній – не стачить, не цегла-бо, бач.

То, може, не бу́ло віконець, лисиць?
Лишень до пітьми потягнулась пітьма…
Відкрити конвертик себе горілиць
і бачити, як вітерець підійма

той порох сріблястий, не чуючи (як
не чуєш, живи та іди, не дивись),
як хтось мені квітку дарує на шлях,
щоб я не блукала у темних полях,
щоб промені сонця над ним піднялись.

(оригінал тут)

(comment on this)

Monday, July 16th, 2018
11:10 pm - Друже Равлику, тобі записка
Вони можуть встати з ліжка й попурхати з тої точки, куди потрапили опівночі. А я втратив цю суперсилу. Кожен ранок – це тебе скидають у якусь дірку. І ти можеш звідти виборсатися, обтруситися – і трошки видертися на ближчий горбик, далі вже часу й сил не вистарчить. Можеш не борсатися, як тобі деякі радять – проживи, мовляв, цей стан вповні, пропірни його наскрізь. Але практика показує, що так там і лишаєшся бовтатись. Я заповзаю в морозильник по ранкового вареника… Так, як двадцять років тому долав двохтисячник. Я констатую собі кожен дотик – до рушника, до чайника – я живий, я можу продовжувати.

Пам’ятаєш, як ми з тобою одного разу прокинулися від твого будильника? Це було ніби в «Дні бабака», дорога повернулася, кольори проклюнулися. Але то був раз. А знаєш, парадокс: на всіх йогах і прочих штуках я ніколи не міг ухопити те, що так рєзво хапали завзяті тітоньки навколо – учути щось там у якійсь локальній своїй кінцівці чи деінде. А твою руку відтоді відчутно тримаю, такий несмертельний метелик у пальцях.
Там була пісенька про те, що я давно не бачив твою усмішку, в тім твоїм будильнику. Смішно, досі збуджує.

Я можу жити сам, норм. Мені головне прийняти. Бажано встигнути до смерті. То такий дедлайн. (До речі, й етимологія підтверджує!) Я завдяки тобі вже трошку вивчивсь. Спочатку я приймав, що тебе нема. (Аж зрадів: от досяг же ж, візьми пиріжок!) А потім знов не міг приймати, що тебе нема. (І збісивсь: я марно жер той пиріжок, я слабак.) Лиш потім – я прийняв, що я не приймаю, що тебе нема. Отак спочатку я прийму тебе з твоїм наплічником, будильником, метеликом, твоєю непевністю, незацікавленістю, відсутністю. Потім світ, в якому є ти з оцим усім і ще купа бонусів. Потім, нарешті, себе з усім цим світом у печінці, ну добре, в серці. Я вже дещо можу, мене метелик підтримує.

Та знаєш, кожного дня доводиться починати від початку. Ніби й не було досягнень. Ніби й не видерся вчора на суб’єктивний двохтисячник, де прийняв аж цілу робочу нараду, пінаколаду, чергову фейсбучну зраду, свою приховану ваду, без жартів прийняв, переплавив, плавно рухавсь у призахіднім світлі, розумів, що не марно. А зранку знов у дірці, як ні в чом не бував.

І от лігши на траву біля річвокзалу, відчуваєш, що для того, щоб дійти до того прийняття життя, ще не один раз муситимеш отак проводити туди-сюди долоньою по тій стриженій скуйовдженій траві. (Абсолютне відчуття, що то стрижена до літа рідна потилиця, що під нею кругла лобата голова з незрозумілими нейронними зв’язками…) Ще не два рази матимеш власну голову повернути, щоб побачити у віддзеркаленні ліхтаря від споруди вічний, несмертельний настрій. І все то траплялося, тебе терапірувало, повертало, утримувало!.. А ще не раз, не раз, не єщо много многораз виганяти себе з передпокою, де втуплюєшся у черевики гірше за барана з тими воротьми. Повторювати, повертати, перетерплювати, повертати, потрапляти, повертати…

Бо я прокидаюсь із гірким відчуттям, доковтуючи всі жалі нашої останньої зустрічі. Я приймаю, що я не приймаю, що не іскрили насправді, не розділяли, не розвивали, не цікавились, ти навіть не могла до пуття розповісти, що там бачила в тій Албанії, а мене навіть не спитала, що я бачив у тій Монголії, все наше спільне знов повзе кудись у вату… А я продовжую, виходить, у неї лупцювати.
Не іскрили, а я радів. Парадокс.

Знаєш, я був такий радий у ту мить, коли взяв слухавку з метеликом твого голосу і відповів тобі крізь недоїджене морозиво біля метрошного бордюрчику на Контрактовій, що да, давай о шостій біля виходу. І ця радість у мене була. І хай там як із результату я тримаю у вустах ту вату – але вже її приймаю та легенько цілую, як Вертинський сторінку. Кожного разу із зусиллям, кожного разу крізь гірчицю в горлянці, але кожного разу тепер заново приймаю. І тримаю. І радію.

Учуся.
Як ходити заново.
Як гладити ту траву.
Як згадувати.

Так, ти не та і ти не така. І мої гіркі слова про моє покоління, з яким ми хором припадаємо повільною пилюкою, уже таки можуть стосуватися і тебе, моя безумовна любове. Але ми з тобою тихенько ржали з баранчика Шона із нам одним зрозумілої причини, хрумтячи грушею. Але ми з тобою вішали люстру, акробатськи вихиляючись на драбині. Але ми з тобою спільно народжували різнокольорових равликів – ти малювала, я їм імення вигадував. І я тримаю те, що було, те, що є, те, що лишається, те, що буває. Я просто не… не те, щоби не опускаю кінцівок, вони кожного разу опускаються. Я просто кожного разу їх підіймаю.

Мені то важко, мене то втомлює, мені хочеться підкріплення, підтримки… А зрештою, щоб воно, нарешті, скількись часу не потребувало таких зусиль! Щоб не я штовхав того навантаженого ровера на гірку (двохтисячник неміленіала), а щоб він підвіз мене, а я насолоджувавсь вітерцем у мармизу. Але між «штовхати» та «лягти посередині бруківки та накритися ровером»… Я іще поштовхаю. Може, троху розженуся.

Друже Равлику, я кожен день випускаю і кожен день ізнов народжую у пальцях того метелика.

(comment on this)

Friday, July 13th, 2018
9:53 pm - те, що нас не вбиває, робить нас синішими
прийди сюди
із камерою мен
відкриєш двері
зніми мене
як рветься
мні серце
під олівцем
тонким оцим
та як та тінь
синішою стає
як я ще є
чомусь
аж вже
не мучусь

36669189_1219194061557221_8217817122236006400_n

(comment on this)

Thursday, June 21st, 2018
9:17 pm - З чужого голосу
Мені сьогодні в стрічці трапився вірш, що справив сильне враження, тому так вийшло... Що тут перші два рядки чужі, і два останніх вони ж: Сергей Дмитровский.

---
«Я не дам себе большего права в мольбах и молитвах,
чем желание света и смелость идти стороной».
Залишається слід, де була та далека і літня,
та від доторку далі не крутиться в мозку кіно.

Залишається зумер, де був той серйозний і зимний,
заважає розчути, що навколо бурхливо гребе.
Ніби стиглий той плід раптом пластиковий, магазинний,
ніби небо було не таким, коли мало тебе

біля шкіри – на пальці – на річці – піском – і пилком – коло литки,
коли пан не пропав, не перетворивсь на панно.
«Я не дам себе большего права в мольбах и молитвах,
чем желание света и смелость идти стороной».

IMG_20180614_190238

(comment on this)

> previous 20 entries
> top of page
LiveJournal.com