makingallhis nowhereplans

Книжка

Знаєте, камради, відтепер я вже не маю комплекса Чехова. Натомість маю власний роман.
Це моя перша прозова книжка. Тепер мені 38. Коли я оце дописала, мені було на два роки менше і майже все було іншим. Мова, заняття, місце проживання, зачіска, нейрони. Але щось лишилося. Любов до помідорів (можна й трьох) і сонця. Нелюбов до шуму й грудуділів. Псевдо Юлія Шекет і паспортне Юлія Тишко. Що буде далі, я сама не знаю, але якщо раптом що, то можна разом.
Якщо нєвзапно хочете це собі мати, напишіть мені. Віддам за 80 грн штучка :) Всі залучені кошти підуть на Samosad, Дивовижні та подібні корисні проекти, про що відзвітую. Але якщо раптом ви не маєте стільки грошей, не стісняйтесь та так і кажіть: якщо тре, ймовірно віддам за так.

IMG_20170711_130230
отражение

(no subject)

Я гадаю, що збережеться доволі мало,
                      та щось таки та й залишиться,
Мінімум, що за двадцять хвилин
                      уміститься до наплічника,
Не ламаючи блискавки, не включаючи чай та постіль,
Не викривлюючи плеча, залишаючи простір.

Я гадаю, з кориці на денці
                      сяке-таке тло утвориться,
Але кожна дрібниця не впишеться,
                      не знадобиться квиток автобусний,
Не стане в пригоді сухий букетик, чайний пакетик,
Не всі мої чесноти пролізуть крізь турникети.

То ж скільки треба для того,
                      щоби не страшно було заснути,
А по ранковому сну
                      припинило розгублено нудити,
Я не знаю, не маю запасів, маю пластир, голку і нитку,
Маю одну не першу задумку і сто першу її чернетку.
кефир

Історія у моїй голові

У мене завжди було зле з запам’ятовуванням фактів та подробиць. То історика з мене не вийшло. Вивчивши будь-які матеріали, я сміливо ловила головну нитку, запам’ятовувала, в чім там суть, а доказів навести не могла. На вступному іспиті мене підозріло спитали, чи зазнавала утисків українська мова у другій половині дев’ятнадцятого століття – й я зуб давала, що зазнавала, але роки виходу Валуєвського циркуляра та Емського указу тупо не пам’ятала, не кажучи вже про конкретну кількість заборонених книжок.
Однією зі своїх улюблених книжок я щиро вважала «Замок»: ніби зараз відчуваю, як трамвай з натужним скрипом завертає на Московський проспект (з отої кривенької зарослої лопухами вулиці, яка – як називалася?), і у мене відчутно підіймається температура з кожною сторінкою. Настільки ж воно «все про правдоньку»! Та жодної ситуації звідти я вам не пригадаю, жодного героя, навіть головного, не назву і не опишу.
З усієї історії, всієї літератури, всього життя мені всякчас ухоплювалася «головна думка», якась керівна атмосфера, а пруфи і деталі підло розпливалися у звивинах. «Ваша фізика у моєї дитини в одне вухо влітає, в інше вилітає!» – «Ви помиляєтеся, звук у вакуумі не розповсюджується».

Але міцно налипали якісь окремі моменти.

Ось ми сидимо в саду наших родичів на двох дерев’яних лавках коло дерев’яного столу, мляво відганяємо ос від липкого кавуна, ухиляємося від яблук у маківки. «Нєт, ну а скажитє тогда, хохли: зачєм тогда нашу нєфть укралі?» – наставляється вказівний із одного боку столу. З іншого лунає сміх, підкидається в зелене повітря моя маленька сестричка: «Мартусю, ану швиденько розкажи як на духу: нащо бабусину нафту вкрала!»

Ось я заклякла за першою партою, усвідомлюючи невідворотність покарання: я не прочитала «Собор», бо всю ніч читала Кізі, якого треба було ранком віддавати. Опитуватимуть усіх, мене виженуть зі школи й я зіп’юся під парканом. І тут на мене, перетинаючи парад порошинок у промені, наставляється вказівний Олени Іванівни: «От подивіться на Тетяну!..» Я доклякаю остаточно. «…Одразу ж видно: людина все читала, все знає, по очах бачу! А ви що, рецидивісти? Приклад беріть! Таню, ти вільна, решта підготуватися до опитування. Антипіна, ти перша!». Я обережно збираю ручки, намагаючись прикрити плечем дірку, пропалену в комірці поглядом Антипіної, повільно виходжу з класу, на намащеній мастикою підлозі в коридорі тягнеться довжелезна жовта стріла сонця. Один поворот наліво, тоді через перехід між корпусами і десять сходинок вниз – і страта остаточно не станеться.

Ось ми з Валькою завертаємо на Золотоворітську і зазираємо у маленьку сувенірну крамничку. Я прокручую пальцем листівки, пробігаю очима полички, побіжно завважую Вальці: «О, диви яка сова» – «Угу» – відказує Валька, і вже біля виходу наздоганяє мене та й висовує із-за пазухи пухнасте совине вушко. «Ой, ти шо, це мені?» – дивуюся я. «Тобі!» – сміється Валька і наспівує мотивчик зі старого мультика. «Ви така чудова пара, – милується продавчиня, клацаючи касою. – Прям аж світитеся зсередини! Будьте завжди щасливенькі!» Тут у мене всередині все перетворюється на полівінілхлорид, бо ми тупо не пара, хай що би я готова була для того зробити, і щасливенькою мені не бути. Я сую сову в сумку.

Ось ми з Ніною проходимо крізь вир «Арсеналу», пригальмовуємо біля пасовиська бузкових бінбегів, де трошки вільніше, вона перепитує: «Як ти кажеш, його: Тарас?» – і я піднесено запевняю: «Кажу тобі, він прекрасний, і лекція його була цікавезна, шкода що ти не чула, ну нічо, ти ще його побачиш, ми домовилися перетнутися на почаювати». І тут на нас налітає Тарас, нітиться: «Ой, привіт! Що, правда сподобалася? Дякую! А я біжу, хтів тут десь почаювати… Па!» – і розчиняється. Я ще пару хвилин лишаюся стирчати над бінбегами, а тоді розгублено повертаюся до Ніни по моральну підтримку. «Ну я розумію, чому з тобою люди не хочуть стрічатися, – знизує плечима вона, – ти ж мрачна така. Хоч би всміхалася чи що. З таким обличчям хіба можна з дому виходити?»

«Та я не казала такого зроду, ти що, – каже Ніна. – Ну що ти таке взагалі вигадуєш, Тань. Оце в тебе альтернативне уявлення про мене, я просто в шоці».

І тут я згадую якісь інші окремі моменти.

«А ви що, з Мартусею справді з дитинства нерозлийвода? – недовірливо перепитує Антипіна. – А я всю дорогу була певна, що у вас ну зовсім натягнуті стосунки. Згадую, вона тоді як ми разом мій день народження святкували, намагалася вперто впарити тобі якийсь набір оріфлеймівської косметики, я ще подумала: от сестра!» – «Та ти що, – кажу я, – зроду Марта і косметикою навіть не користувалася, не те щоби розповсюджувати. Оце в тебе альтернативне уявлення про нас, я просто в шоці…»

У мене піднімається температура, як у тому трамваї з «Замком» в обнімку. Я думаю: але ж, можливо, я всі ті моменти так само вигадала. І так само їх собі альтернативно вигадали решта учасників подій. І так само учасники історичних подій. Частина яких написала мемуари. Які є історичними джерелами. Які я тоді чесно вивчала перед тим фатальним іспитом – і якби не провалила, творила би за ними нині науковий наратив. А ми то тупо вигадали. Я навіть недавно читала в одній науково-популярній книжці про мозок, у купи піддослідних такий окремий ефект виявили… Не пам’ятаю, як називається.
гдежекружка

Пісенька про світло

Сказало «плюсь» весло,
А сонце «бринь» сказало.
Ти світло, що було,
А потім перестало.

Сказали «спи» сніги,
«Тремти» сказала злива.
Ти світло навкруги.
Ти світло, що можливе.

Ти світло, що в очу
Від нього трем червоний.
Не стане на свічу.
За хвилю охолоне.

Сказала тінь «здалось»,
Луна сказала «всує».
Ти світло, що нащось
Завжди в мені існує.
кефир

The Difference

На землі, де немає безсмертя, і кожен рух
Просуває тебе, мов смішного верблюда, у чорну дірку,
Що тут варте за ним простягання напружених рук,
Що тут здатне різнити гарячу яєшню і божу зірку –

На землі, де немає різниці, хто перший почав,
Починають безпрограшно чорні є-два – є-чотири.
Далі все що завгодно, ллється чача чи плине кача,
Заростають одним полином голоси і квартири –

На землі, де ти геть не згадаєш, коли то було,
І про що говорили, де стерті історії чатів,
Де в людей і подій всі скелети за складом мов скло,
Випадає хіба що у титрах мовчки стирчати.

На землі, де немає різниці, чи пан чи пропан,
Чи пророк чи проріха, від серця чи спересердя,
Переривши вхідні, а тоді зазирнувши у спам,
Безборонно береш і рішаєш, що варте безсмертя.
отражение

(no subject)

Прагла писати просте,
Щоби відлуння було,
Щоби довкола гуло,
Розмову зі мною вело
Хоча б у півголос, проте

Довкола таке мете,
Що тьмяним робиться тло
Й окремої ноти крило
Тихенько цілує в чоло:
Пустеля, мій друже. Пусте.

Пустеля, ну та пусте.
Коли мене щось вело,
Коли мене щось тягло,
Горло моє не могло
Не розмовляти про те.

пустеля
кефир

(no subject)

Нарешті я маю сили щиро зізнатися, що ненавиджу дні народження! [Не лише їх, а й будь-які свята, починаючи з нового року (перша реклама якого лізе мені в око у вересні, а остання навесні) закінчуючи професійними святами, якими стрічка посипає щодня: день журналіста, тоді день медійника, тоді день редактора, тоді день копірайтера, тоді день писаки... Не лише свої, а й усі решта, але свої найбільше.]
Не лише тому, що у першому випадку треба ламати голову, куди дівати подароване, що надто часто буває абсолютно зайвим, а у другому ламати голову, що би таке вигадати, що в результаті надто часто стає абсолютно зайвим. Особливо весело цей процес відбувається в організаціях, коли щомісяця на когось здаєш по двісті гривень, а тоді сам щось отримуєш на ту саму суму; чому не зберегти її собі на те, що тобі потрібне? Можна, звісно, попередити, що саме хочеш від колег, але в чому тоді лишаються рештки "нащо"? Одного разу я вже так і повідомила начальству, що просила би опції не грати в цю гру, мене похвалили за відвертість і швиденько звільнили :)
Взагалі подарунки це підноситься як добровільний вияв приязні, але часто це якийсь такий суцільний потлач, що аж лячно стає. Звідси й ці уперті непохитні настоювання на тому, що "давайте вітати всіх хлопчиків у такий-то день, бо вони ж вітають усіх дівчат у сякий-то". Як на мене, гіпнотична маячня :)
Ну та не лише тому. А й тому що просто в цілому відчуваєш у всім тім мало сенсу, а без сенсу сумно.
Але зазвичай тихенько проковтуєш і чемненько підтримуєш, бо маєш таке відчуття, що ти один такий ненормальний підступний атеїст у суспільстві глибоко релігійних послідовників культу, сакральні почуття яких ніяк не можна образити. Очінь нєловко, очінь.
В общім, якщо вам теж сильно нєловко і ви просто не у змозі переступити це магічне коло, то ну ладна, шо же. Але якщо ви десь таємно в душі теж не вкурюєте смисл племінної ритуальності в постмодерному світі, то давайте разом відсвяткуємо це звільнення. І можете – і маєте! – нічого такого не вигадувати і не видавлювати лише тому, що фейсбук прислав чергову оптову партію нагадайок (а я ще окремо ненавиджу кінець листопада, тому тут мені виходить ще така подвійна незручність). А якщо ж вам раптом справді щось у мені подобається і реально хочеться щось мені хороше сказати, то можна робити це абсолютно будь-коли. І я буду страшенно рада й удячна
гдежекружка

Дон Кіхот 2019

Під «П’яною вишнею» п’яний сміх
І щось десь таке через крок під «Пузатою»
Я завмер і згадую рушив і вгадую
Якби я то знаєш лише тільки міг

Я б руку не випустив словом не сплив
Щоб стало інакше летючо по-нашому
Крізь сірий серпанок і «Білий налив»
Так жовтогарячо і неперестрашено

Повзу собі сам

IMG_20191031_165125
гдежекружка

Із Міріам Драгіної

може, видаюсь тобі людиною
з минулого
нецікавою
немодною
слабкою
може, ми майже незнайомі
тобі переказували, я була заміжня
чи жила над тим баром
або може і схибила якось
ми вчилися на водійських курсах
бачилися на зйомках
чи то на сходах
у канцелярській крамничці
пригинались від обстрілу поруч
займалися сольфеджіо у стелли миколаївни
чи брели у поході кримом
перезиралися у філармонії
чекали на рейс
бігали стадіоном
відвозили щось кудись
як тільки зустрічі не стаються
та якщо раптом стане отак
що немає жодних причин
жити
приходь до мене
у маленьку квартиру
там, буває, немає їжі
на кухні лише два стільці
у передпокої кросівки листівка на стіні
нічого роздивлятися
та я вчуся
і багато разів зупиняла себе
може, і тебе зможу
хоча
взагалі не збиралася
чи мені ж напоумляти

нехай хтось буде поруч
коли ти вирішиш
може навіть
я варіант не гірший
щоби побалакати наостанок
зробити ковток води

я ось такого не маю

на мої повідомлення немає відповіді

а з собою наодинці може статися
домовишся не про те

тому я вмикаю музику на всю
і гамую гамую той голос під ребрами

приходь послухаємо музику разом

(оригінал)
гдежекружка

(no subject)

У кафешці облізла палета ще грає канапи роль,
На осонні мружиться сонно зірець котячий,
Розпорошене золото сиплеться в апероль
І виходить пробачити біль півтора побачень,
І виходить легко зробити наступний крок,
Коли промінь на теплу стільницю як карта ляже
У кафешці, де з непомітних озонних дірок
Сипле золотом у допитий секс на холоднім пляжі.

IMG_20191010_153840