makingallhis nowhereplans

Книжка

Знаєте, камради, відтепер я вже не маю комплекса Чехова. Натомість маю власний роман.
Це моя перша прозова книжка. Тепер мені 38. Коли я оце дописала, мені було на два роки менше і майже все було іншим. Мова, заняття, місце проживання, зачіска, нейрони. Але щось лишилося. Любов до помідорів (можна й трьох) і сонця. Нелюбов до шуму й грудуділів. Псевдо Юлія Шекет і паспортне Юлія Тишко. Що буде далі, я сама не знаю, але якщо раптом що, то можна разом.
Якщо нєвзапно хочете це собі мати, напишіть мені. Віддам за 80 грн штучка :) Всі залучені кошти підуть на Samosad, Дивовижні та подібні корисні проекти, про що відзвітую. Але якщо раптом ви не маєте стільки грошей, не стісняйтесь та так і кажіть: якщо тре, ймовірно віддам за так.

IMG_20170711_130230
makingallhis nowhereplans

Про потребу в потрібності

Колись я любила цитувати Бродського, котрий любив цитувати Стравінського, котрий на питання «для кого ви пишете» відповідав «для себе й уявного alter ego». Але вже розлюбила. Невизнаний геній – комедійна роль. Потребуєш бодай якихось підтверджень, що того, чому ти приділяєш більшість свого часу і сил, бодай хтось іще потребує.
У папці мого ноута «Material» із робочими текстами різного штибу 66115 файлів – від постів до книжок. І це лише за останні років десять-п’ятнадцять, а працюю я двадцять шість. А у папці з художніми текстами 1172 файли – знов-таки від однорядковика до роману. І теж за останні стільки ж років, а пишу я ті неробочі тексти років зо тридцять.
Я не зовсім невизнаний геній. Кілька разів мені казали, що вподобали написане мною, чи що я зробила свою роботу якісно. Добре, я гуманітарій, а то би я порахувала відсотки, побудувала графік і пішла би гуглити дозволи на евтаназію :)
У мене є кілька знайомих, чию думку я дуже поважаю, й які казали й писали мені, що я пишу цікаво й гарно. Саме їхній фідбек підтримує мене в підозрі, що я не геть з’їхала з глузду, вважаючи вартісним те, що не є таким для решти людства. Але більшість моїх робочих робіт отримували мовчання замовників і стейк-перепрошую-холдерів (постійний позитивний і конструктивний зворотний зв’язок надходив лише у «Дивовижних»), а більшість художніх – від одного до десятку схвальних відгуків (якщо лайк уважати за відгук).
Два роки (чистого ковбасіння, без урахування років на роздуми :)) у мене пішли на дві прозові книжки. Одна вийшла самвидавом і отримала пару схвальних повідомлень (більша частина тиражу досі куняє під ліжком). А друга – одне захоплене схвалення від одного з друзів-рідерів, котрим я її кинула, і 100% відмов від видавництв, котрим я нею спамила. Я би вже вирішила, що справді глибоко невдатна й будую собі одиничну ілюзію щодо своїх талантів. Якби не ті кілька свідоцтв людей із реально багатим культурним багажем і вибагливим смаком, котрі повідомляли мені, що зі словом у мене гаразд, а ті книжки вийшли незлецькі.
Саме тому я часто, долаючи ніяковість, персональними повідомленнями персонально повідомляю тим, чия творчість мені важить – про те, що вона мені важить. Може, воно й не всім потрібно, і справді існують митці, певні себе у будь-яких зовнішніх обставинах, котрі геть не зважають на читачів-глядачів і все «пріємлют равнодушно». Але мені потрібно таке мати, тому й намагаюся за нагоди таке давати.
Це не до реакції спочутливих «ой, схоже, людинці сумовито, треба її підбадьорити», це до реакції мовчазних «гм, мені ж справді подобалося, але я мовчав, бо ніби нащо ото відсвічувати – аж виявляється, комусь буває потрібно почути про потрібність свого діла».
гдежекружка

(no subject)

Ти стигла-стигла – і не встигла,
Солона грушко, тиха іграшко –
Кивнула ствердно, ствердла, вистигла,
Втупилася у вікна сторожко –

Все буде краще, буде звикліше –
Крізь шкірку, полуднем розплавлену,
Щілину в рамі, віск на свічці, ще –
Відталу гілку, взимку зламану.
гдежекружка

Ізоляція: запах

Запах парфумів із аеропортів,
Запах попкорнів із кінотеатрів,
Подмух тунельний –
Вітряний і нафталінний,
Мій ніс починає вас чути.

Хто міг подумати,
Що ти можеш такого потребувати –
Що тобі колись буде жалко
Запаху роздягалки,
Запаху вуличної сосиски.

Мій ніс починає вмикати
Власні букети, власні токати –
Може, так буде і потім,
Коли вже від нас не буде
Нічого, крім ледь кольорового вітру –

Залишиться тінь бузкового оберемку
На розі Кирилівської і Щекавицької,
Залишиться присмак бальзаму для губ,
Котрий пам’ятатиме
Запах твого светра.
отражение

Тобі повітреві

І нема нічого основного,
Крім зволоженого свіжого нічного,
Що пролізе у нейрон крізь ґрати,
Що його можливо увібрати.

І нема нічого геть наразі –
Острова скарбів, морів фантазій,
Всі ті брами, скельця, крильця, рими –
В доторку, що весь бере периметр

Шкіри, борозни кори, і шкірки
На губах, дрібної в серці дірки,
І кори на гілці, і у ніздрях –
В проштирку повітряного вістря.
кефир

нєвзапно лытдыбр

Що я робила у неділю? Прокидалася, сподіваючись що ще не пізно, а насправді втрапивши у капці о пів на десяту. Споживала з морозильника мікросхвильовані млинці. Сіла й написала чималий шмат здоровезної статті. Прийняла дзвінок приятельки. Вдяглася і пішла пройтися у безлюдні подільські глибини. Надибала на Турівській контейнер для утилізації небезпечних відходів, а на місці колишньої «Хумани» магазинчик новий, пустий і дешевий (рукавички, маски та антисептики included). Вхопила кленовий листочок в АТБ. Понюхала дерево.
Вдома попрала зняте і прийняла душ. Прийняла ще дзвінок ще приятельки. Зібралася з мужністю, згадала подробиці зі статті про навалу монголів – і рішуче поміняла нєдрогнувшою рукою (ну майже) постільну білизну.
Видихаючи звитягу, попила чаю з бутріками. Зазирнула у стрічку, прочитала статтю Довколаботаніки про метеликів, прикололася, кинула в телеграм. Посмажила картоплю з грибами (щось у лісі здохло!). Зварила какао (у лісі почалася пандемія, лосям радять не збиратися більше двох!) і спожила його з вафльою. Заплатила за електрику. Записала витрати.
Зазирнула у стрічку, подивилася ролик про соматику синхронно з собацьою, умілілася, кинула в телеграм. Почитала Life With Jeeves, загризаючи яблуком. Покуняла в сонці під музику на свіжорозстеленій білизні, відчуваючи себе зманіженим розбещеним Вустером. Послухала концерт місцевої зірки – самосадівського дрозда (офлайновий, мєжу прочім!).
Поставила запис медитації й сіла медитувати, тоді встала і записала все, що дорогою прозріла. Задумливо клацнула на ютубівську рекомендацію й отримала сорок хвилин задумливих сімдесятих на ім’я Mabumi Yamaguchi Quartet.
Пішла на кухню, вєдома напівсвідомим потягом щось ухопити з холодильника, на кухні завважила захід сонця, всьо в момент усвідомила. Заінстаграмила світлинку заходу сонця у темній кухні й його відблиску на холодильнику. Потанцювала назад до кімнати й там повихилялася у задумливому ритмі ролика й останніх променів. Тепер попишу ще для себе, надудлюся м’ятного чаю і потягну вже Дживса до ліжка.

‘Oh, well, tra-la-la!’ I said.
‘Precisely, sir’ said Jeeves.
And that was, so to speak, that.

На світлинці: приблизно так виглядає сонячне світло у кімнаті, коли замість прибирання зняти окуляри.

93323713_210570073604262_5251005189065801728_n
отражение

(no subject)

Я гадаю, що збережеться доволі мало,
                      та щось таки та й залишиться,
Мінімум, що за двадцять хвилин
                      уміститься до наплічника,
Не ламаючи блискавки, не включаючи чай та постіль,
Не викривлюючи плеча, залишаючи простір.

Я гадаю, з кориці на денці
                      сяке-таке тло утвориться,
Але кожна дрібниця не впишеться,
                      не знадобиться квиток автобусний,
Не стане в пригоді сухий букетик, чайний пакетик,
Не всі мої чесноти пролізуть крізь турникети.

То ж скільки треба для того,
                      щоби не страшно було заснути,
А по ранковому сну
                      припинило розгублено нудити,
Я не знаю, не маю запасів, маю пластир, голку і нитку,
Маю одну не першу задумку і сто першу її чернетку.
кефир

Історія у моїй голові

У мене завжди було зле з запам’ятовуванням фактів та подробиць. То історика з мене не вийшло. Вивчивши будь-які матеріали, я сміливо ловила головну нитку, запам’ятовувала, в чім там суть, а доказів навести не могла. На вступному іспиті мене підозріло спитали, чи зазнавала утисків українська мова у другій половині дев’ятнадцятого століття – й я зуб давала, що зазнавала, але роки виходу Валуєвського циркуляра та Емського указу тупо не пам’ятала, не кажучи вже про конкретну кількість заборонених книжок.
Однією зі своїх улюблених книжок я щиро вважала «Замок»: ніби зараз відчуваю, як трамвай з натужним скрипом завертає на Московський проспект (з отої кривенької зарослої лопухами вулиці, яка – як називалася?), і у мене відчутно підіймається температура з кожною сторінкою. Настільки ж воно «все про правдоньку»! Та жодної ситуації звідти я вам не пригадаю, жодного героя, навіть головного, не назву і не опишу.
З усієї історії, всієї літератури, всього життя мені всякчас ухоплювалася «головна думка», якась керівна атмосфера, а пруфи і деталі підло розпливалися у звивинах. «Ваша фізика у моєї дитини в одне вухо влітає, в інше вилітає!» – «Ви помиляєтеся, звук у вакуумі не розповсюджується».

Але міцно налипали якісь окремі моменти.

Ось ми сидимо в саду наших родичів на двох дерев’яних лавках коло дерев’яного столу, мляво відганяємо ос від липкого кавуна, ухиляємося від яблук у маківки. «Нєт, ну а скажитє тогда, хохли: зачєм тогда нашу нєфть укралі?» – наставляється вказівний із одного боку столу. З іншого лунає сміх, підкидається в зелене повітря моя маленька сестричка: «Мартусю, ану швиденько розкажи як на духу: нащо бабусину нафту вкрала!»

Ось я заклякла за першою партою, усвідомлюючи невідворотність покарання: я не прочитала «Собор», бо всю ніч читала Кізі, якого треба було ранком віддавати. Опитуватимуть усіх, мене виженуть зі школи й я зіп’юся під парканом. І тут на мене, перетинаючи парад порошинок у промені, наставляється вказівний Олени Іванівни: «От подивіться на Тетяну!..» Я доклякаю остаточно. «…Одразу ж видно: людина все читала, все знає, по очах бачу! А ви що, рецидивісти? Приклад беріть! Таню, ти вільна, решта підготуватися до опитування. Антипіна, ти перша!». Я обережно збираю ручки, намагаючись прикрити плечем дірку, пропалену в комірці поглядом Антипіної, повільно виходжу з класу, на намащеній мастикою підлозі в коридорі тягнеться довжелезна жовта стріла сонця. Один поворот наліво, тоді через перехід між корпусами і десять сходинок вниз – і страта остаточно не станеться.

Ось ми з Валькою завертаємо на Золотоворітську і зазираємо у маленьку сувенірну крамничку. Я прокручую пальцем листівки, пробігаю очима полички, побіжно завважую Вальці: «О, диви яка сова» – «Угу» – відказує Валька, і вже біля виходу наздоганяє мене та й висовує із-за пазухи пухнасте совине вушко. «Ой, ти шо, це мені?» – дивуюся я. «Тобі!» – сміється Валька і наспівує мотивчик зі старого мультика. «Ви така чудова пара, – милується продавчиня, клацаючи касою. – Прям аж світитеся зсередини! Будьте завжди щасливенькі!» Тут у мене всередині все перетворюється на полівінілхлорид, бо ми тупо не пара, хай що би я готова була для того зробити, і щасливенькою мені не бути. Я сую сову в сумку.

Ось ми з Ніною проходимо крізь вир «Арсеналу», пригальмовуємо біля пасовиська бузкових бінбегів, де трошки вільніше, вона перепитує: «Як ти кажеш, його: Тарас?» – і я піднесено запевняю: «Кажу тобі, він прекрасний, і лекція його була цікавезна, шкода що ти не чула, ну нічо, ти ще його побачиш, ми домовилися перетнутися на почаювати». І тут на нас налітає Тарас, нітиться: «Ой, привіт! Що, правда сподобалася? Дякую! А я біжу, хтів тут десь почаювати… Па!» – і розчиняється. Я ще пару хвилин лишаюся стирчати над бінбегами, а тоді розгублено повертаюся до Ніни по моральну підтримку. «Ну я розумію, чому з тобою люди не хочуть стрічатися, – знизує плечима вона, – ти ж мрачна така. Хоч би всміхалася чи що. З таким обличчям хіба можна з дому виходити?»

«Та я не казала такого зроду, ти що, – каже Ніна. – Ну що ти таке взагалі вигадуєш, Тань. Оце в тебе альтернативне уявлення про мене, я просто в шоці».

І тут я згадую якісь інші окремі моменти.

«А ви що, з Мартусею справді з дитинства нерозлийвода? – недовірливо перепитує Антипіна. – А я всю дорогу була певна, що у вас ну зовсім натягнуті стосунки. Згадую, вона тоді як ми разом мій день народження святкували, намагалася вперто впарити тобі якийсь набір оріфлеймівської косметики, я ще подумала: от сестра!» – «Та ти що, – кажу я, – зроду Марта і косметикою навіть не користувалася, не те щоби розповсюджувати. Оце в тебе альтернативне уявлення про нас, я просто в шоці…»

У мене піднімається температура, як у тому трамваї з «Замком» в обнімку. Я думаю: але ж, можливо, я всі ті моменти так само вигадала. І так само їх собі альтернативно вигадали решта учасників подій. І так само учасники історичних подій. Частина яких написала мемуари. Які є історичними джерелами. Які я тоді чесно вивчала перед тим фатальним іспитом – і якби не провалила, творила би за ними нині науковий наратив. А ми то тупо вигадали. Я навіть недавно читала в одній науково-популярній книжці про мозок, у купи піддослідних такий окремий ефект виявили… Не пам’ятаю, як називається.
гдежекружка

Пісенька про світло

Сказало «плюсь» весло,
А сонце «бринь» сказало.
Ти світло, що було,
А потім перестало.

Сказали «спи» сніги,
«Тремти» сказала злива.
Ти світло навкруги.
Ти світло, що можливе.

Ти світло, що в очу
Від нього трем червоний.
Не стане на свічу.
За хвилю охолоне.

Сказала тінь «здалось»,
Луна сказала «всує».
Ти світло, що нащось
Завжди в мені існує.
кефир

The Difference

На землі, де немає безсмертя, і кожен рух
Просуває тебе, мов смішного верблюда, у чорну дірку,
Що тут варте за ним простягання напружених рук,
Що тут здатне різнити гарячу яєшню і божу зірку –

На землі, де немає різниці, хто перший почав,
Починають безпрограшно чорні є-два – є-чотири.
Далі все що завгодно, ллється чача чи плине кача,
Заростають одним полином голоси і квартири –

На землі, де ти геть не згадаєш, коли то було,
І про що говорили, де стерті історії чатів,
Де в людей і подій всі скелети за складом мов скло,
Випадає хіба що у титрах мовчки стирчати.

На землі, де немає різниці, чи пан чи пропан,
Чи пророк чи проріха, від серця чи спересердя,
Переривши вхідні, а тоді зазирнувши у спам,
Безборонно береш і рішаєш, що варте безсмертя.